Дмитро Дмитрович Іваненко

Ім’я видатного фізика-теоретика Дмитра Дмитровича Іваненка, автора протон-нейтронної моделі атомного ядра, широко відоме як в Україні, так і за кордоном.

Дмитро Дмитрович народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 р. У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію, де його звали «професором». У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти (нині — Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави; викладав фізику і математику в трудовій школі.Продовжив навчання у Харківському університеті,де йому подобалося викладання математики , але фізика була слабкою, тому Іваненко вирушив до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді. З 1923 по 1927 рік продовжував навчання  у Ленінградському університеті.

Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації:запропонувавши нову метричну геометрію, разом з Віктором Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля,разом з Володимиром Фоком побудував рівняння Дірака в гравітаційному полі (1929), яке стало однією з основ сучасної теорії гравітації. Слід також відзначити першу оболонкову модель ядра Іваненка–Гапона (1932), розрахунки каскадної теорії космічних ливнів (разом із А. Соколовим, 1938), класичну теорію синхротронного випромінювання (разом із А. Соколовим, 1948–1950), теорію гіпер-ядер (разом з М. Колесніковим), гіпотеза кваркових зірок (разом з Д. Кургелаїдзе, 1965).

Світове визнання здобув у травні 1932 року, коли першим запропонував протон-нейтронну модель атомного ядра. Д. Іваненко припустив, що, по-перше, ядро складається з протонів та нейтронів, маса яких близька до маси протона, по-друге, нейтрони є елементарними частинками, і по-третє, електрони виникають при  бета-розпаді. Коротка замітка про нову модель ядра була опублікована 28 травня 1932 р. у журналі Nature, розширена публікація з’явилася у журналі, який видавався західними мовами у Харкові на базі Фізико-технічного інституту. Літом 1932 р. В. Гейзенберг також опублікував статтю про протон-нейтронну модель ядра, у якій містилося покликання на статтю Іваненка в Nature

Запропонована Д. Іваненком протон-нейтронна модель ядра викликали активну дискусію на Першійрадянській ядерній конференції і на СьомомуСольвеєвському конгресі в Брюселі. Але протон-нейтронна модель ядра була сприйнята більшістю фізиків скептично. Вона, здавалося б, суперечила випусканню електронів у β-розпаді.

Припущення про будову ядер із важких частинок мали місце у низці робіт. Думка, висловлена Діраком у 1930 році про те, що електронів усередині ядра немає, не отримала загального визнання і була законсервована. Відкриття нейтрона багатьма вченими розглядалось як щось несуттєве. Просту картину світу, в якій фундаментальними «цеглинками» ядра атома були протон і електрон, ніхто не хотів ускладнювати введенням нових частинок.

У вересні 1933 року в Ленінграді відбулась конференція з питань атомного ядра, у якій брали участь іноземні вчені. Ф. Жоліо-Кюрі зробив дві доповіді: «Нейтрони», «Виникнення позитронів при матеріалізаціїфотонів і перетворенні ядер». На цій конференції з доповіддю про модель ядра виступив і Д.Д. Іваненко, висунувши тези про те, що в ядрі лише важкі частинки: «Появу електронів, — відзначив Дмитро Дмитрович, — слід трактувати як свого роду народження частинок за аналогією з випромінюванням світлового кванта,  який також не має індивідуального існування до випромінювання з атома».

У 1942 році Д.Д. Іваненко переходить на роботу в Московський університет, і подальша наукова,педагогічна діяльність проходить у стінах фізичного факультету.

Науковий інтерес Д.Д. Іваненка поширюється і на теорію космічних ливнів, а також фізикуелектронних прискорювачів. Особливо слід відзначити передбачення Дмитром Іваненкомспільно з Ісааком  Померанчукому 1944 році синхротронного випромінювання ультрарелятивістських електронів та подальші роботи з класичної теорії синхротронного випромінювання.

До початку 40-х років відкриття в ядерних реакціях і космічних променях множини елементарних частинок висунуло на перший план створення прискорювачів. Для прискорених електронів, на перший погляд, не було межі в досягненні високих енергій. Однак Д. Д. Іваненко та І. Я. Померанчук помітили, що високошвидкісний електрон, що рухається по колу в магнітному полі, буде інтенсивно і цілеспрямовано випромінювати. Це когерентне випромінювання, яке швидко зростає із зростанням швидкості, є своєрідним обмежувачем, ускладнюючи прискорення. Передбачення синхротронного випромінювання було опубліковано як у вітчизняній науковій пресі, так і в США, що спонукало американських фізиків шукати це нове випромінювання, яке і виявили візуально у квітні 1947 року Х. Поллок із співробітниками. Після відкриття синхротронного випромінювання в США почав виходити відповідний журнал, Дмитро Дмитрович отримав поштою перший почесний примірник як учений, що першим передбачив це явище.

Видана в 1949 році праця Д. Д. Іваненка і А. О. Соколова «Класична теорія поля» стала першим сучасним підручником з теорії поля.

У 1950 році спільно з А. О. Соколовим і І. Я. Померанчуком отримав Сталінську премію за роботи з теорії синхротронного випромінювання і з проблем електродинаміки, викладені в монографії «Класична теорія поля».

Д.Д. Іваненко запропонував нову лінійну метричну геометрію, розробив теорію паралельногоперенесення спільних хвильових функцій електрона.Фундаментальні роботи були виконані Дмитром Дмитровичем також угалузі гравітації. Він був ініціаторомскликання першої Радянської гравітаційної конференції в 1961 році. Ним була висловлена плідна ідея взаємнихперетворень гравітонів і елементарних частинок. Широко відомі роботи Іваненка зкалібровочних полів, теорії простору з крученням. Нелінійне узагальнення спірального рівняння Дірака,запропоноване ним у 1938 році, є базою цілого напряму побудови єдиної теорії матерії, всебічно розвинутогоВ. Гейзенбергом і учнями Д.Д. Іваненка.

Завдяки працям Дмитра Дмитровича багато найважливіших досягнень фундаментальної наукової думки XX століття не пройшли повз вітчизняну науку. Творчий спадок Дмитра Дмитровича Іваненка налічує понад 400 робіт найвищого рівня у найрізноманітніших сферах: від математичної фізики до біології, філософії, геології та історії науки. Він виступав ініціатором створення нових кафедр, лабораторій інститутів, брав участь у заснуванні Українського фізико-технічного інституту, біофізичної лабораторії Тимірязівської академії, буворганізатором і активним учасником науково-теоретичних конференцій з питань теоретичної і ядерної фізики, фізики елементарних частинок.

Наукові ідеї Д.Д. Іваненка принесли йому всесвітнє визнання, його заслуги неодноразово відзначалися багатьма видатними фізиками ХХ століття. Зокрема, Нобелевський лауреат І. Пригожин у статті, присвяченій пам’яті професора Іваненка, відзначає, що вважає для себе почесним бути учнем Іваненка, згадує, як навчався класичної та квантової теорії за монографією Іваненка і Соколова.

Визнанням наукових здобутків Д.Д.Іваненка є також той факт, що шість Нобелевських лауреатів (П.А.М. Дірак, Х. Юкава, Н. Бор, І.Пригожин, С. Тінг, М. Гелл-Ман) залишили свої відомі вислови на стінах його кабінету на фізичному факультеті Московського державного університету (на фото – напис, зроблений Нільсом Бором в 1961 році « Contraria non contradictoria sed complementa sunt » — «Протилежності не є суперечностями, а доповнюють один одного»)).

Більше про Дмитра Іваненка у публікації «Наука: особистості»: https://www.youtube.com/watch?v=AM4mMw_ad1M  та «Полтава історична» http://poltavahistory.inf.ua/mans2_14u.html